|
Жив собі на полі біля села кріт.
Такий хозяїн був. Весь день трудився. То щось майстрував, то будував, то харчі
заготовляв. Був у нього один невеличкий недолік - жадність. Напевно тому не мав
кріт жінки. Як познайомиться з ким: гуляти з молодою кротишкою в нього нема
часу – бо постійно працює, в кіно не зводить, бо шкода грошей, додому не запросить, бо жалко її пригощати
харчами. Так і жив один, мало з ким спілкувався, хіба по справах, по роботі.
Настала осінь. Всі звірі почали заготовляти
їжу на зиму. Білочка збирала горішки й грибочки, ведмідь шукав собі меду,
пташки носили в кубельця червону
горобину. Наш кріт збудував собі величезний погріб - такий, що туди влізе харчів
не на одну, а на три зими. І почав кріт потужно працювати. Цілу осінь бігав то
на поле, то в сад, то в ліс: назбирав картоплі, моркви, капусти, яблук,
кукурудзи, горіхів і ще багато всього. Весь погріб закидав харчами, що й ледь
двері закрив.
Жила також, неподалік крота, під
коренем великого дерева, родина їжаків, точніше їжак, їжачиха і три маленьких
їжачка. В цьому році на них напало велике лихо - захворів самий маленький
їжачок. Температура велика, нежить, кашляє без перестанку. Спочатку батьки-їжачки
всякі лікарські рослинки шукали, запарювали і давали хворому пити, потім різні корінчики,
грибочки лікувальні, та дарма - нічого не допомагало. Пришлося їжачка ложити в
лікарню разом його мамою. Та біда одна не ходить -відразу захворів і середній
їжачок. Та хвороба зовсім інша - раптово почали колючки сивіти та відпадати.
Чим вже ті колючки не мастили і гусячим жиром, і медом, і дьогтем - нічого не
допомагає. Довелося лягати в лікарню і тату з середнім сином. Старший
син-їжачок теж був маленьким, тому по господарству нічого робити ще не вмів.
Тож поки батьки лежали в лікарні всі харчі що були в хатинці, поїв. Тут, Слава Богу, що дав розум лікарям,
їжачки видужали, і усі повернулися додому. Вже настала зима. Їсти в хатинці
було нічого.
Одразу всі похудли, колючки
поопускалися, виходу не було, треба в
когось просити їжі. Їжак знав, що кріт завжди заготовляє собі їжі стільки, що
весною лишки викидає на вулицю, тому і пішов до нього, постукав у двері та й
каже:
-Доброго дня кротику, не знаю чув
ти чи ні, але в мене восени похворіли дітки, тому ми з їжачихою не встигли заготовити
собі їжі. Вділи нам трошки із своїх запасів, щоб ми не повмирали з голоду.
- В мене самого мало їжі, -
відповів кріт; хто зна, яка буде зима, може й мені до весни не вистачить.
- Ти ж завжди весною викидаєш
лишки припасів, вділи нам трішки, а ми весною допоможемо тобі по господарству.
- Дуже грамотний! То моє діло, що
я роблю, а ти за собою дивись! Йди геть із своїми їжаками, не заготовив їжі, то
йди вмирати, ледацюги.
У пошуках їжі почалапав їжак із
своею родиною в село. Під самий вечір зайшли на подвір’я до господаря. Бачить
на ціпку бігає собака. Підійшов голова сімейства до нього тай каже:
„Собачко-собачку, вибач, що до
тебе звертаюся, але в мене велика скрута. Восени похворіли мої маленькі їжачки,
ми з їжачихою цілу осінь з ними пролежали в лікарні тому й не заготовили собі
кормів на зиму. Може чим можеш нам допомогти бо з голоду вже й сили нема куди
піти далі”. А собачка й відповідає, тю, то заходьте бігом до мене в халабуду,
разом буде веселіше, хоч буде мені з ким довгими зимніми вечорами побалакати. А
хозяїн в мене добрий, кормить 2 рази на день, буде мені буде й Вам. Скільки ви ж
там з’їсте. Їжачки зраділи, бігом в
халабуду заскочили, а там тепло, затишно. Хозяїн прийшов накидав своєму песику
гречаної каші, ще й лапок курячих. Поїв і собака і їжаки - ще й залишилося. А
вечорами все гомоніли в халабуді, їжак і про діток все порозказував, і про те
як добре жити в лісі на свободі, і як з
їжачихою познайомився і про жадного крота теж розказав.
А кріт, як вже казали побудував
собі здоровенного погріба, та десь лопнула балка та й почав протікати. Залило
водою і картоплю, і моркву, і капусту, і яблука і все що свого часу в погріб
натрамбував наш кріт. Почало все гнисти. Сморід такий став, що ледь можна
всидіти в тому погрібі, а на дворі зима холодно. Кріб бідненький так метушився-
метушився, а вдіяти нічого не може. В погрібі почало так воняти, що сташно й
розказувати. З картоплі стала грязюка, по яблуках полізли черв’яки, капуста поцвіла. Крот то з погріба на двір, а там
холодно мороз, то назад в погріб, а там воніще. Їсти хочеться, як з’їсть тої гнилої моркви – починає блювати, а добра жалко,
почав кріт плакати, та сльози тут не допоможуть. Виліз крід із свого вонючого
поріба та й пішов в когось допомоги просити.
Підійшов до нашого собачки, та й
каже:
- в мене така біда
стала, погріб протік, всі харчі погнили, пусти мене до себе, хоя якось до весни
перебути.
- А чи не той ти кріт, що їжачка голодного, холодного до
себе, свого часу не пустив.
- Та ні, не знаю ніяких їжачків, ніхто до мене не звертався.
-
Ну, коли ні, то заходь.
Кріт з радості, чуть не тріснув, швиденько
заглянув в халабуду, а там їжачки, як раз на татові каталися. Кріт почервонів,
побілів, почорнів, нагнув голову тай пішов геть. З тих пір жадного крота ніхто
більше не бачив. Мабуть здох.
А що ця казочка вчить?
Ця казочка вчить допомагати
знедоленим, бідним, та хворим людям, тому що, ніхто не знає, що буде взавтра з
кожним із нас.
Автор: Тарас Правдивий.
|
